 Міжнародна спільнота завжди приділяла
дуже багато уваги правам дитини. Це і не дивно, адже з впевненістю можна
констатувати, що діти є найменш захищеною категорією населення. Як показує
історія, було створено багато організацій які опікувалися правами дітей і було
прийнято низку документів які декларували та захищали права дитини. Одним з
таких документів є Конвенція ООН про права дитини.
Конвенція ООН про права дитини прийнята одноголосно
Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1989 року (набула сили 2 вересня 1990
року). Слід зауважити, що вона прийнята лише через 10 років після Міжнародного
року дитини (1979 р. – міжнародний рік захисту дітей) та лише через
30 років після прийняття декларації прав дитини. Україна ратифікувала Конвенцію
в перший же рік своєї незалежності (27.02.1991, набула чинності 27.09.1991)
Конвенцію ООН «Про права дитини» називають «Світовою
конституцією прав дитини». З моменту ратифікації відповідною державою Конвенція
стає складовою національного законодавства. Ратифікація Конвенції означає, що
уряди беруть на себе зобов’язання забезпечити дитині зростання у безпечних та
сприятливих умовах, маючи доступ до високоякісної освіти та охорони здоров’я, а
також високий рівень життя. Це означає, що уряди зголошуються захищати дітей
від дискримінації, сексуальної та комерційної експлуатації та насильства, і
особливо піклуватися про дітей-сиріт та біженців.
Метою цієї Конвенції є встановлення стандартів для
захисту дітей від зневаги та образ, з якими вони стикаються до певної міри
щодня в усіх країнах. В ній беруться до уваги різні культурні, політичні та
економічні особливості держав, що є дуже важливим фактором. На першому плані у
цьому документі стоять права дитини.
Отже, Конвенція про права дитини складається з
преамбули, 3 частин та 54 статей. Преамбула - вступна частина, що визначає цілі
створення даної конвенції, етапи створення та проголошує основні ідеали
виписані в Конвенції. Так, в преамбулі згадується загальна Декларація прав
людини, Женевська Декларація прав дитини 1924 року, Декларація прав дитини 1959
року, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, Міжнародний пакт
про економічні, соціальні та культурні права, Міжнародні зобов’язання щодо прав
людини та «Пекінські правила». В преамбулі акцентується увага на тому, що
дитина потребує спеціальної охорони та піклування як до, так і після народження
і основну роль в цьому процесі повинна відігравати сім’я як основний осередок
суспільства який має забезпечити особливе піклування та допомогу
дитині. Для захисту прав дітей та поліпшення умов їх життя, наголошується про
важливість міжнародного співробітництва в сфері захисту прав дитини, особливо в
країнах, що розвиваються.
Частина перша Конвенції складається
з 1-41 ст. По суті, це є основні статті які дають визначення поняттю
дитини, визначають права дитини, зобов’язання держав-сторін які підписали дану
Конвенцію. Згідно зі ст.1 Конвенції : "дитиною є кожна людська істота до
досягнення 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до даної особи,
вона не досягає повноліття раніше”. Перша частина Конвенції про права дитини
містить загальні принципи які зобов’язують держав-учасниць забезпечувати рівні
права дітей незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних
або інших переконань, національного, етнічного або соціального походження,
майнового стану, стану здоров'я ;забезпечувати умовами для реалізації дітьми
своїх інтересів;вживати всі необхідні заходи по попередженню дискримінації прав
дітей.
Відповідно, розділи II та III Конвенції ООН про
права дитини містять статті, що визначають порядок діяльності
Комітету з прав дитини, що створюється з метою розгляду прогресу, досягнутого
державами-сторонами щодо виконання зобов'язань, взятих згідно з
Конвенцією про права дитини та формальні положення які регламентують
порядок набуття чинності Конвенцією. Слід зазначити, що дуже важливим є
закріплення у Конвенції положення про те, що Держави-сторони зобов'язані
подавати Комітету через Генерального секретаря Організацій Об'єднаних Націй
доповіді про вжиті ними заходи щодо закріплення визнаних у Конвенції прав та
прогрес, досягнутий у здійсненні цих прав; держави-сторони зобов'язані,
використовуючи належні та дійові засоби, широко інформувати про принципи і
положення Конвенції як дорослих, так і дітей. Ці
положення констатують той факт, що метою Конвенції є не лише
виявлення порушень прав дитини, а й поширення знань про права дитини є найкращим
захистом проти їх порушень.
Згідно з традиційною класифікацією прав людини,
права дитини, що задекларовані Конвенцією можна поділити на:
Громадянські права (право на ім’я та національність,
право на життя, право на самобутність, принцип недискримінації ) ;
Політичні права (право на свободу думки, свобода
вираження, свобода зібрань, свобода віросповідання, вільний доступ до
інформації) ;
Соціальні права ( право на освіту, право на охорону
здоров’я, право на соціальне забезпечення) ;
Культурні права ( право на відпочинок та дозвілля,
право на залучення до гри та участь у культурному та
мистецькому житті);
Економічні права (держави мають забезпечити
реалізацію економічних прав).
Як бачимо, права задекларовані Конвенцією
співпадають з традиційною класифікацією прав людини.
Конвенція ООН про права дитини має вищу юридичну
силу порівняно з іншими міжнародними та національними правовими актами. Держави
– учасниці Конвенції зобов’язані запровадити Конвенцію на своїй території,
привівши національне законодавство відповідно до положень даного документу.
На сьогоднішній день, Конвенцію
ратифікували 192 держави які зобов’язались неухильно дотримуватись положень
Конвенції щодо захисту прав дітей але й до тепер, в усьому світі, дитина
залишається найменш захищеною ланкою суспільства чиї права дуже часто
порушуються або не визнаються взагалі. Спеціаліст 1 категорії Мостиського РУЮ Бодьо Н.Л.
|